Виховання без насильства

Дата: 22.02.2022 16:12

Кількість переглядів: 1076

Сьогодення висуває перед суспільством, системою освіти, батьками важливі завдання - формування людей завтрашнього дня, тих, хто далі вершитиме долю країни,визначатиме її обличчя. Яким же він має бути —громадянин України?Людиною високих моральних якостей з широким світоглядом, вільною,незалежною, відкритою, гуманною. Справді, такою ми б хотіли бачити нашу зміну. Але чи забезпечують система виховання, традиції, що існують, формування саме такої особистості?

Застосування насильства щодо дитини як загальноприйнятого виховного засобу - дуже делікатна та болюча тема.

1. Не биття визначає свідомість

Вважається, що кожна дитина - маленьке диво й велике щастя для своїх батьків. Проте така оптимістична картинка, на жаль, не стовідсотко­ва. Цей відсоток у нашому суспільстві чим далі, тим більше має тенденцію до зниження. Аборти, якими перериваються небажані вагітності; зали­шені у пологових будинках діти; немовлята у сміттєзбірниках; батьки - вбивці власних дітей; проблемні родини, в яких діти потерпають від ек­сплуатації з боку батьків; пристойні сім’ї, в яких фізичне покарання дитини є нормою життя, - все це насильницькі способи позбутися або самої причини, або небажаної для дорослих її поведінки.

Таке ставлення дає дитині уявлення: саме так, із застосуванням насильства, слід домагати­ся бажаного - й формує у неї переконання: на­сильство - найкращий спосіб протистояння то­му, що тобі не подобається, що ти не можеш змінити, швидкий шлях досягнення бажаного.

А потім ми, дорослі, дивуємося: звідки в на­ших дітях беруться жорстокість, агресія, непо­ступливість, брехливість, безсовісність, бездуш­ність. І, розпочинаючи боротьбу з негативними проявами поведінки, знову не знаходимо нічого кращого за фізичне та моральне насильство.

На моє переконання, доки насильство з бо­ку люблячих батьків, а потім - і дбайливих пе- дагогів не викоріниться із суспільної моралі, сус­пільство вирощуватиме людей, переконаних, що шлях розв’язання власних проблем з позиції грубої фізичної або витонченої моральної сили найефективніший та найдієвіший.

2. До чого призводять фізичні покарання

«Люблячі» батьки та «дбайливі» педагоги (які теж практично всі є батьками) задля виправ­дання застосування до дітей насильницьких ме­тодів з благородною метою виправлення їхньої небажаної поведінки проголошують: «БИТТЯ визначає свідомість!», «школі потрібна ЛОЗИНА». Чого ж можна навчити дитину биттям?

По-перше, у дитини формується стійке пе­реконання: насильство - найкращий та єдиний спосіб досягти бажаного та судження: коли я ста­ну дорослим й у мене будуть власні діти, я теж їх битиму. А коли хтось із дітей, страждаючи від по­биття, і запевняє себе, що ніколи не каратиме власних дітей, то, ставши дорослим, рідко ре­алізує свої дитячі плани, а йде узвичаєним шля­хом, прокладеним крізь століття його предками.

По-друге, складається неусвідомлене, а від того ще небезпечніше переконання - мене б’є людина, яка мене любить, тож і я, у свою чергу, маю право бити того, кого люблю. Це підсвідоме судження є мотивацією у дитячих бійках, а зго­дом може яскраво проявитися в дорослому віці у таких формах поведінки, як мазохізм - б’є мене, тобто любить; садизм - люблю, себто маю право бити; й садомазохізм - прийняття, схвалення та отримання задоволення від фізичного насильст­ва у стосунках між людьми.

Крім того, биття може призвести до пробудження ранньої дитячої сексуаль­ності - дитина, яка відчула під час побиття ор­газм, надалі провокуватиме батьків до акту екзе­куції, щоб знову відчути сексуальне задоволення. Страшно, що отримання задоволення від жор­стокості та болю у майбутньому може стати для людини нормою життя.

По-третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину (за реальним або помилковим звинуваченням) значущі для неї люди (батьки, педагоги) може виникнути агресія - мотивова­на деструктивна поведінка, яка суперечить нор­мам людського співіснування, завдає фізичної шкоди людям або стає причиною їхнього психо­логічного дискомфорту. Ця поведінка прово­кується ненавистю до тих, хто викрив провину, та бажанням помститися, але так, щоб ніхто про це не дізнався, щоб уникнути покарання. Або інша протилежність - аутоагресія - агресія щодо себе, почуття провини, що призводить до алкоголізму та наркоманії, а подекуди й до край­ньої форми - суїциду. «Я поганий, бридкий, ме­не немає за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу,» - так розмірковує людина, яка зважилася накласти на себе руки.

3. Чому батьки вдаються до фізичних покарань?

Якби люблячі батьки знали про можливі наслідки своїх виховних зусиль, чи стали б вони фізично карати свою дитину? Здавалося б, відпо­відь очевидна.

Проте, на жаль, навіть ті дорослі, які здога­дуються або напевно знають про сумні наслідки насильства, все ж вдаються до нього. Які ж при­чини такої поведінки: 

• стійке переконання, що так роблять УСІ, жодна дитина, мовляв, не виросла без фізичного покарання, нас у дитинстві били, але ж ми вирос­ли нормальними людьми;
• відчуття власної неспроможності змінити поведінку дитини. У стані роздратування, роз­губленості обирають найперше, що спадає на думку - фізичне покарання дитини з благород­ною виховною метою;
• безкарність дорослого перед дитиною.

Потім, уже після того, як акт фізичного по­карання відбувся, батьківські роздуми з цього приводу можуть іти різними шляхами:

• звинувачення - дитина, мовляв, сама винна у тому, що трапилося! Якби не робила по­ганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;
• самообман - чим дужче покараєш (так, щоб запам’ятала), тим імовірніше, що дитина та­кого більш ніколи не скоїть. І справді, в деяких випадках подібна поведінка більше не повто­рюється, але не тому, що дитина усвідомила свою провину, а лише з побоювання бути покараною. Поведінка дитини у цьому разі не зміню­ється, вона отримує урок - погане слід ро­бити так, щоб тебе не викрили;
• самовиправдання - не утримався, в усьо­му винні нерви, намагатимуся, щоб таке більше не повторилося чи хоча б траплялося якнай- рідше, і висновок: треба шукати інші шляхи впливу на дитину;
• каяття - визнання провини перед дити­ною та намагання вибачитися перед нею.

Буває, що каяття стає останньою краплею для остаточного прийняття батьками рішення: «Більше ніколи не підніму руку на сина». Надалі відбувається величезна внутрішня робота дорос­лого над собою з метою знаходження та застосу­вання інших - ненасильницьких - методів впли­ву на дитину.

Проте, якщо систематично виникає замкне­не коло:

-побив - покаявся - вибачився (не обо­в’язково на словах, показною ніжністю та песто­щами, задобрюванням подарунками, дозволом робити те, за що нещодавно карали)

- знову по­бив - є небезпека виростити з дитини асоціаль­ний елемент, злочинця, в окремих випадках навіть маніяка. За невизначеної батьківської позиції у дитини збиваються соціальні орієнтири, він не може зрозуміти, чого ж від нього вимагають батьки. Схвалюють і карають за ті самі вчинки. Цей шлях знач­но гірший за той, коли дорослий упевне­ний у справедливості фізичного покаран­ня у виховних цілях і застосовує його.

4. Про злих і добрих чарівників

Американський психолог Карен Прайєр у книзі «Не гарчіть на собаку» описує чотири не­гативні методи позбавлення від небажаної по­ведінки або, як вона їх називає, «злих чарівни­ків», та чотири методи позитивного підкріп­лення поведінки - «добрих чарівників». Роз­глянемо ці методи.

Злі чарівники

Метод 1 «Вбити звіра». Ізолювати дитину. Це дуже дієвий метод, тому що поведінка ізолю­ється разом з дитиною. Прикладом негативного застосування цього методу можуть бути погрози батьків: «Йди з очей, тобі немає місця у моєму серці», «Погано поводитимешся - здам до дитя­чого садка». Зрозуміло, що при цьому дитина сприйматиме дошкільний заклад як покарання за провину.

Метод 2 «Покарання». Його знають усі й застосовують найчастіше, хоча це ніколи не дає очікуваного результату, бо завжди відбувається після скоєного вчинку й виховує в дитині покір­ливість чи страх або агресію та непокору. Пока­рання не формує усвідомлення та розумін­ня неможливості поганої поведінки та не дає дитині розуміння, як же слід поводити­ся прийнятно й правильно.

Метод 3 «Негативне підкріплення». Це будь-які небажані для дитини дії дорослого, яким вона могла б запобігти, змінивши власну по­ведінку. Від покарання цей метод відрізняється тим, що діє в момент скоєння вчинку, а не після нього, й може спонукати до зміни поведінки ди­тини у цей же момент.

Метод 4 «Згасання». Небажаній поведінці надається можливість зникнути самій по собі. Найчастіше його застосовують щодо таких неба­жаних проявів, як ниття, бурмотіння, нав’язливі прохання, погрози на адресу дорослого з боку дитини. Якщо ці прояви не дратують батьків, не викликають ніякої реакції, вони згасають.

Проте важливо розібратися, чому дитина так поводиться. Вона ж може капризувати від утоми, голоду, дискомфорту.

«Виховати» по-справжньому вередливе ди­тя можуть батьки, які, дуже довго витримуючи каверзування дитини, раптом зриваються, пору­шуючи будь-яку виховну стратегію: «Та бери, ро­би, що хочеш, тільки відстань від мене зі своїм скиглінням», — поступаються вони. Батьки або не розуміють, або забувають, що будь-яке випад­кове підкріплення - чи то добре, чи погане - сприяє закріпленню подібної поведінки у майбутньому житті.

Добрі чарівники

Метод 1 «Формування несумісної пове­дінки». Залучення дитини до виконання дій, фі­зично несумісних з небажаною поведінкою. Цей метод корисний, коли йдеться про подолання негативних емоційних станів: тривоги, смутку, самотності. Активні фізичні дії - танці, спі­ви, будь-які інтенсивні рухи - несумісні з почуттям жалю до себе. І навпаки - подола­ти гіперактивність допомагають заняття, які потребують посидючості (образотворча діяльність, настільні ігри, читання тощо).

Метод 2 «Поведінка за сигналом». Пове­дінка може бути недоречною не сама по собі, а в певному контексті, тоді, як за інших обставин ця ж поведінка може бути своєчасною та слушною. Наприклад, в іграх, інсценівках або у спорті по­ведінка дитини може відповідати певній ролі. Навіть зовсім маленькі діти спроможні зрозуміти це й не переносити ігрові форми у повсякденне життя.

Метод 3 «Запобігання негативним про­явам поведінки». Цей метод дуже корисний у випадках, коли батьки хотіли б, щоб дитина поз­булася певного типу поведінки. У цьому разі вар­то підтримувати будь-які позитивні наміри, дії та досягнення дитини, а не дорікати, лаяти та кара­ти за помилки.

Метод 4 «Зміна мотивації». Усунення мотивації до небажаної поведінки - найефек­тивніший метод. Наприклад, дитина зчинила скандал у магазині, мати намагається це припи­нити, застосовуючи силу. А причина «бунту» ви­являється в тому, що дитина хоче їсти, і вигляд та запах великої кількості їжі є для неї надзвичайно сильними подразниками. Та й сама мама, втом­лена і голодна після роботи, теж роздратована. Розв’язати проблему можна, погодувавши дити­ну, перш ніж вирушити за покупками, та й самій матері щось поїсти.

Зниження уваги до дитини, обмеження спілкування з нею або чогось іншого, в чому в неї є потреба, що вона любить, відмова в улюбленій їжі, тобто намагання примусити дитину зазнава­ти дискомфорту з єдиною метою - зробити по­карання дієвішим - це аж ніяк не найкращі помічники.

На превеликий жаль, маємо констатувати: з «добрими чарівниками» багато хто з батьків не знайомий. Сумно те, що, навіть і здогадуючись про їх існування, дорослі не вважають за потріб­не звертатися до них. А чи варто мудрувати? Існує ж старий, дідівський метод «навчання» - фізичне покарання. Це ж простіше, ніж терпля­че, докладаючи зусиль, виправляти поведінку ди­тини, часто спровоковану батьківськими ж по­милками. Життя - це постійний вибір, як ВЧИНИ­ТИ: гуманно, по-людськи чи агресивно, по-звіря­чому. Саме від батьків залежить, яке підґрунтя цього вибору буде закладено, щоб дитина, а потім доросла людина робила його самостійно все своє подальше життя.

5. Не провина, а біда

Якби люблячі батьки, перш ніж ударити ди­тину, замислилися над тим, що злочинці теж ро­дом з дитинства й що фізичне насильство може призвести до формування у ріднесенького чада злочинних схильностей агресивності, мсти­вості, брехливості, зухвалості, замкненості... Са­ме про це чимало написано в підручниках з кримінальної психології, та й психологи дійшли висновку, всі злочинці у дитинстві зазнава­ли насильства.

Отже, дорослому, який замахнувся на сина чи доньку, варто поміркувати: чого я хочу домогтися? Змінити небажану по­ведінку дитини чи продемонструвати «хто в домі хазяїн» та відігратися на ній за непо­кору або прояв власної думки, бажання відстояти власні цінності?

Якщо мета - бо­ротьба з непокорою, то це нічого спільного з вихованням не матиме, а буде лише від­стоюванням свого домінантного станови­ща, що лягає на совість дорослого, бо тим самим він дає дитині яскравий приклад торжества насильства. І не має значення, про що йдеться, - про грубу фізичну силу чи витончене моральне покарання. Якщо ж з позиції розумних дорослих поди­витися на вчинки дітей не як на провину, а як на їхню БІДУ, яка сталася внаслідок незнання мали­ми соціальних норм та правил або невиконання в силу неправильно сформованих дорослими ж переконань, то стає очевидним: слід шукати інші ненасильницькі методи виховання дітей, і змінюватися треба насамперед їм самим - бать­кам і вихователям.

Дехто вважає, що краще дати стусана за по­гану поведінку, ніж вдаватися до витонченого морального насильства (позбавлення дитини батьківської любові, спілкування, уваги та піклу­вання), бо іноді воно «б’є» болючіше, ніж фізич­не покарання. Фізичні рани, мовляв, загояться, якщо злегка нашльопати дитину, а моральні за­лишаться у душі назавжди. Але це не так. Відмо­ва від морального покарання аж ніяк не може бути виправданням для покарання фізичного.

Фізичні покарання дітей у родинах різні форми морального насильства у системі освіти, авторитарні методи керівництва дорослими людьми на роботі, суспільна система покаран­ня злочинців - це ланки одного ланцюга прий­нятих у суспільстві різних форм насильства над особистістю. Важливий крок до зміни цієї хибної, соціально прийнятої закономір­ності - формування суспільної свідомості у напрямі утвердження гуманних тенденцій у взаєминах між людьми, зокрема, гумані­зації ставлення батьків до власних дітей. Діти не народжуються «злочинцями», а стають такими, якими їх виховують дорослі та соціальне оточення. І тут хто на що здатен...

Частина суспільства поступово починає усвідомлювати, що покарання насильством (фі­зичним та/або моральним) дуже рідко дає пози­тивний ефект, який ще й знижується при повто­ренні застосування сили. Проте маємо з жалем констатувати: цей метод сьогодні ще широко за­стосовується в родинах, педагогічних колекти­вах, на виробництві, у державі в цілому.

6. Потрібні батьківські університети

Любити дитину - зовсім не означає завжди й у всьому їй потурати та схвалю­вати будь-яку її поведінку. Небажану пове­ дінку обов’язково треба коригувати, і тут, без сумніву, необхідні й суворість, і вимогливість, і безкомпромісність. Не варто забувати, що, крім рук, якими можна побити дитину, Господь надав нам погляд, голос, міміку, жести, інтонацію, тембр, ритм, позу, мову тіла, ті інструменти ви­ховання, які допоможуть обійтися без фізично­го насильства.

Але тут може очікувати інша пастка. Усі ці інструменти без поваги та любові до дитини мо­жуть стати більш витонченими засобами мо­рального насильства. Усі, здавалося б, найгуманніші методи впливу дорослого на дитину: роз’яс­нення, переконання, наведення позитивних прикладів без поваги до особистості дитини, прагнення її зрозуміти, безумовно прийняти та любити її перетворюються на нудні нотації, на­докучливі втовкмачування, лицемірне моралізу­вання. Існує й інша крайність ігнорування ди­тини, позбавлення любові, спілкування, батьків­ської турботи та уваги.

Життя показує: наслідки морального на­сильства іноді бувають страшніші за наслідки фізичного покарання у виховних цілях.

Гуманних, психолого-педагогічно грамот­них методів виховання дітей, що ґрунтуються на батьківській любові (вимогливій і водночас доб­розичливій), слід навчатися тим дорослим, які вважають, що без насильства неможливо вихова­ти справжню Людину. Ось тільки лишається відкритим питання: де цього навчатися? Адже у державній освітній системі не передбаче­но батьківських університетів.

Особистісно-орієнтована освіта, яка вже кілька десятиліть декларується державною освіт­ньою системою, на практиці пробуксовує, тому що першочергове значення надається академіч­ним знанням дітей, а у виховному аспекті тримається курс на виправлення хиб вихо­вання, а не на формування суспільного сві­тогляду як поваги до особистості людини незалежно від її віку.

Діти - не вроджені анархісти, і їм не по­трібна безмежна свобода, як вважають деякі до­рослі. Навпаки, щоб відчувати себе комфортно та захищено, дітям необхідні рамки та межі до­зволеного. Тому вони з готовністю підкоряються суспільним правилам та законам і бурхливо про­тестують проти необгрунтованих проявів на­сильства з боку люблячих дорослих. Ймовірно, їхній незахаращеній буттям свідомості відкрито більше, ніж розуму битих дорослих: повага до особистості й насильство над нею не су­місні речі.

« повернутися